Служба на нульовій лінії: історія поліцейського Петра Ткачука
Там, де закінчуються зв’язки, правила мирного життя і бодай якась безпека, починається служба поліцейської піхоти. Протистояння ворогу у ближньому бою стає щоденною реальністю. Тут, на нульовій лінії, знаходиться 42-річний майор поліції Петро Ткачук із Прикарпаття.
У складних умовах Донеччини, у холодних окопах та під постійним гулом ворожих дронів, він разом із побратимами місяцями тримає крайній рубіж.
Майже 20 років служби в поліції
Петро Ткачук присвятив майже 20 років своєї кар’єри службі в поліції. До цього він працював дільничним у Тлумацькій громаді. У 2024 році чоловік вирішив перейти до стрілецького батальйону поліції Прикарпаття. Його мотивація була простою і зрозумілою.
Він не хотів, аби війна вплинула на життя його двох синів.
У стрілецькому батальйоні Петро став командиром взводу піхоти.
«Далі піхотинця немає нічого, — пояснює він. — FPV-дрони працюють за 15 кілометрів від лінії зіткнення, НРК — за 30 кілометрів. А на самому краю є тільки піхотинець. Легше назвати те, чим піхота не займається, ніж перелічити її щоденну працю».
Життя на позиціях біля Клебан-Бицького водосховища
Петро утримує позиції в Краматорському районі, біля Клебан-Бицького водосховища.
Там побут бійців перетворюється на безперервну боротьбу за виживання.
Військові укріплюють бліндажі під постійними обстрілами та відбивають атаки ворожих дронів.
Ворогом стають не лише російські військові. Додаткові проблеми створюють гризуни, які перетворюються на справжнє лихо на фронті.
«На тих позиціях тебе хотіло знищити геть усе: наш “сусід” прагнув застрелити, миші — з’їсти, а вода та болото — втопити. Те, що ми залишилися живі — лише завдяки Богові».
Зустріч із ворогом на світанку
Під час останньої ротації Петро брав участь у трьох виходах на позиції. Перші два були присвячені підготовці та мінуванню рубежів. Третій став справжньою зустріччю зі смертю віч-на-віч. На позиції залишилися лише двоє бійців та один поранений побратим. Ворог підійшов тихо, але натрапив на заздалегідь встановлені поліцейськими розтяжки.
«Це було 6 листопада, о 5:33 ранку. Я був на спостережному пункті, — розповідає Петро. — Ішла група ворожої піхоти — чотири чоловіки. Один із них зачепив нашу розтяжку. Відразу крик: “Саня, я тріста!”. Другий кричить: “Я іду!”, а третій: “Ми кроєм!”. Ми терміново передали координати нашому батлкепу».
Стрес, який відчуває піхотинець
Тиск та стрес під час бойових дій важко описати словами.
«Ти цілишся, дивишся крізь мушку на живу людину… Хоча важко це назвати людиною, — зауважує Петро. — Тиск тоді скочив до 225, а цукор до 20. Мені потім два тижні у Слов’янську медики не могли його нормалізувати».
Відтоді 6 листопада Петро вважає своїм другим днем народження.
Також він дав собі обіцянку не стригти бороду до самої Перемоги.
Понад 6,5 кілометрів під вогнем
Вихід із позицій наприкінці листопада став ще одним випробуванням на людяність та братерство. Під час відходу один із бійців, Саша із Закарпаття, наступив на ворожий «пелюсток» та отримав серйозні травми.
«17 листопада, під час виходу, наш медик Міша Крупчин, хлопці з позивними “Дикий” та “Іскра”, і Саша йшли разом, — згадує Петро. — Саша йшов першим і наступив на міну. Йому відірвало стопу. Понад 6,5 кілометрів по болоту та під вогнем ми витягували його на собі. Це було справжнє випробування, але ми врятували його. Зараз постійно на зв’язку, ми передзвонюємо. І він живий — це найголовніше».
«Він живий — це найголовніше»
Петро Ткачук переконаний, що для піхотинців порятунок побратима є найбільшою цінністю. Для нього 1 жовтня — день тих, хто не шукає жодних виправдань. Українські поліцейські, захисники та захисниці продовжують тримати свої рубежі.
Вони роблять це, аби ворог не зміг просунутися далі. Вдома на них чекають ті, заради кого вони щодня дивляться смерті в обличчя.
Національна поліція України
МВС України
