Кожного серпня повторюється одна й та сама історія. Слива, яблуко, абрикос ідуть валом, закупівельна ціна падає до кількох гривень за кілограм, а частина врожаю просто не доїжджає до прилавка. Господарства, які працюють без переробки, у такі тижні втрачають до третини зібраного — товар псується швидше, ніж знайдеться покупець.
Вихід один — промислова сушка для фруктів, і саме тому обладнання беруть уже не лише великі переробники. Кілограм свіжих яблук у сезон коштує копійки, кілограм якісних сушених яблук — у рази дорожче, і продавати його можна цілий рік. Камери ставлять і фермери з десятьма гектарами саду, і кооперативи, і невеликі цехи на господарстві.
Скільки насправді втрачає продукт при сушінні
Головна цифра, яку варто знати перед розрахунками,— це вихід готового продукту. З десяти кілограмів свіжих яблук виходить приблизно кілограм-півтора сушених, зі сливи — близько двох, з абрикоса — трохи більше. Волога становить 80–90 відсотків маси плоду, і саме її треба вивести, не зваривши при цьому м’якоть.
Тут і криється різниця між обладнанням. Дешева камера на гарячому повітрі виводить вологу швидко, але разом з нею йдуть колір, аромат і частина вітамінів — на виході темні тверді шматки. Інфрачервоне сушіння працює м’якше: випромінювання прогріває сам продукт, а не повітря навколо, тому температура всередині плода залишається нижчою, а колір і смак зберігаються.
На що дивитися при виборі камери
- Завантаження за цикл — скільки кілограмів сировини камера бере за один цикл.
- Тривалість циклу для вашого продукту: яблуко, слива та риба сушаться зовсім по-різному.
- Витрата електроенергії на кілограм готового продукту, а не на годину роботи.
- Можливість регулювати температуру по зонах— для делікатної сировини це критично.
- Матеріал лотків і простота миття, бо санітарні вимоги ніхто не скасовував.
Практика показує, що господарства помиляються саме на першому пункті. Беруть камеру із запасом «на виріст», а потім ганяють її напівпорожньою і платять за електрику як за повне завантаження. Фахівці Osushiteli.ua радять рахувати не від максимального врожаю, а від реального денного обсягу, який ви фізично встигаєте підготувати — помити, порізати, розкласти.
Що заважає почати
Найчастіше — не гроші, а відсутність розрахунку. Власник саду знає, скільки тонн збирає, але не уявляє, скільки з цього вийде готового продукту, за скільки годин і за якою собівартістю. Без цих трьох цифр будь-яка камера здається дорогою.
Другий стопор — сезонність. Обладнання, куплене під сливу, простоює решту року. Хоча та сама камера чудово працює з грибами, зеленню, ягодами, а взимку — з м’ясом і рибою. Господарства, які завантажують сушарку хоча б 8 місяців на рік, окуповують її за 1–2 сезони.
Третє — страх сертифікації. Насправді для сухофруктів вимоги простіші, ніж для молочки чи м’яса, і більшість цехів проходять їх без реконструкції приміщення. Достатньо витриманих санітарних зон, підключення за нормами та документами на саме обладнання, які постачальник видає разом з технікою.
Ринок сухофруктів в Україні досі значною мірою імпортний, хоча сировина тут і виробляється. Це і є та ніша, у яку заходять господарства, втомившись віддавати врожай перекупникам за ціною, що ледь покриває витрати на збирання.
