Вшанування пам’яті
У День Української Державності на фасаді будинку культури в селі Жовчів урочисто відкрили меморіальну дошку, присвячену захиснику України Дмитру Санагурському. Відтепер його пам’ять назавжди залишиться поруч із іменами інших героїчних воїнів — Віталія В’юнника та Івана Стефанишина.
Меморіальні дошки, на жаль, не повертають додому тих, кого забрала війна. Проте вони виконують надзвичайно важливу місію — не дають народу забути своїх героїв.
Дмитро Санагурський народився 1 березня 1970 року в Жовчеві. Саме тут він зробив перші кроки в житті, навчався у місцевій школі, а пізніше вирушив здобувати освіту до Львівського сільськогосподарського інституту в Дублянах. Він відслужив строкову військову службу, створив родину, разом із дружиною виховав доньку Мар’яну та сина Арсена. Дмитро працював інженером-землевпорядником і знав ціну землі не лише з офіційних кадастрових документів. Для нього земля була місцем, де ростуть діти, достигає хліб і живе пам’ять багатьох поколінь.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, війна застала Дмитра вдома. Вона не дивилася на вік, професію чи спокійне життя. 27 грудня 2022 року він став до лав Збройних Сил України. У складі 63 окремої механізованої бригади сержант понад два роки мужньо воював на одних із найскладніших напрямків Донеччини.
Життя Дмитра Санагурського обірвалося 19 червня 2025 року в лікарняній палаті. Йому було лише п’ятдесят п’ять років. Світла пам’ять залишилася в серцях матері, доньки та сина, а також у рідному селі, яке пам’ятає Дмитра як щиру, добру та відкриту людину.
Під час громадського віче з промовою до присутніх звернувся міський голова Сергій Насалик, який із глибокою повагою говорив про вартість української свободи та про обов’язок громади дбайливо зберігати пам’ять про тих, завдяки кому ця свобода має шанс на життя.
Найважливіші слова того дня виголосила донька загиблого, Мар’яна:
«Сьогодні ми зібралися, щоб відкрити меморіальну дошку моєму татку — Дмитру Санагурському. Саме у цьому селі розпочалася його життєва історія. Тут він ріс, мріяв, навчався. Тут народилася його любов до рідної землі, і саме ця земля збережеться пам’яттю про свого сина. Життя людини — це Божий дар, і лише Господь знає наш подальший шлях. Віра навчає нас, що любов не минає зі смертю. Хочу, щоб ви запам’ятали мого батька таким, яким він завжди був — доброю, світлою та щирою людиною».
Ці слова начебто підсумовують найбільшу перемогу людини над смертю — коли рідна дитина просить пам’ятати батька не за обставинами загибелі, а за його справжнім, людським обличчям.
