Робота диспетчера роти наземних роботизованих комплексів
Валерія з позивним «Лібрус» (Leebrus) є військовослужбовицею 42 окремої механізованої бригади імені Героя України Валерія Гудзя. У Збройних силах вона виконує обов’язки диспетчерки у роті наземних роботизованих комплексів (НРК). Основні завдання диспетчера роти НРК включають управлінські функції та координацію дій.
«Щодня до нас телефонують різні підрозділи, як з нашого батальйону, так і з суміжних. Ми плануємо місії: узгоджуємо графіки, формуємо черги, розраховуємо маршрути для доставки провізії, боєкомплекту чи спецвантажів для хлопців на позиціях. Після цього викликаємо представників підрозділів на хаб, щоб вони могли завантажити свої «посилки», – детально пояснює Валерія.
Коли оператори виводять роботизовані платформи на маршрут, диспетчер має можливість коригувати їхню роботу в режимі реального часу.
«Контроль має бути точним. Я слідкую за завантаженням і вивантаженням, адже іноді один НРК транспортує майно відразу для кількох різних позицій. Також ми постійно підтримуємо зв’язок з підрозділами радіоелектронної боротьби, аеророзвідки та іншими формуваннями. Часом маршрут може змінюватися миттєво: прилітає снаряд по запланованій точці, і ми прямо «на ходу» перераховуємо шлях», – зазначає вона.
До служби у Збройних силах, Валерія працювала диспетчером у службі таксі на Хмельниччині. Коли її рідне місто стало мішенню для інтенсивних обстрілів, їй довелося виїхати, залишивши дітей вдома.
Історія її рішення стати частиною військової служби розпочалася задовго до 2026 року. У Валерії вся родина військова: мати, батько та дядько активно служили.
«Ще у 2014 році, одразу після Майдану, я разом з дядьком волонтерила, і тоді також прагнула піти до війська. Але дядько відмовив мене, адже я була вагітна, й закликав: «Ти вагітна, яке військо? Сиди вдома, виховуй дітей», – згадує Валерія.
З часом діти підросли. А навесні 2026 року сталася подія, яка стала для неї переломним моментом. Потужний обстріл стався прямо біля її будинку, що призвело до обвалення даху та вибиття вікон.
«Моя мама власним тілом накривала мого сина, намагаючись захистити його від уламків. Переживши цей жах, я усвідомила, що більше не можу й не хочу залишатися вдома. Саме тоді я остаточно вирішила: маю долучитися до військової служби», – підкреслює Валерія.
