У Чернівцях Ольга вже рік щомісяця поповнює рахунок телефону свого брата Юрія Панті, який зник безвісти на Сумському напрямку: вона хоче, щоб номер залишався активним і щоб брат мав куди подзвонити, повідомляє BUK media.
Про рік очікування Ольга повідомила чернівецькому виданню BUK media.
Крайній раз вони говорили 14 липня, десь о восьмій вечора. Ольга сказала братові, що посилка, яку вона надіслала, вже дійшла. Юрій відповів, що завантажує карту й вирушає на позицію, а днів три його не буде. Куди саме йде, він не знав і сам. Потім вона довго водила пальцем по мапі, намагаючись вгадати, у якому селі він може бути.
Вранці 24 липня Ольга знову відкрила ту карту — і побачила, що вона вся червона. Росіяни прорвалися на тому напрямку.
«Я чомусь серцем відчула, що Юрко саме там»,
— каже жінка. Невдовзі надійшло сповіщення: на Сумському напрямку, в населеному пункті Юнаківка, зник безвісти. Село називалося саме так, як вона й здогадалася.
Юрій Пантя народився 11 квітня 1983 року в Чернівцях. На війну пішов 30 березня 2025-го. Між ним і сестрою десять років різниці, і він завжди був для неї старшим братом у прямому значенні цього слова. Коли її хтось ображав, захищав. Завжди підтримував і повторював, що все в неї вийде й усе буде добре.
Ольга каже, що брат добрий і роботящий і допомагає мамі на городі. А перед тим, як піти на фронт, устиг зробити ремонт у домі для сестри.
На службі спершу було навчання. Потім Юрій подзвонив і сказав, що їх відправляють на нічні заняття. Та за якийсь час зателефонував знову — плани змінилися.
«Сказав: ні, ми йдемо на позицію, нас попросили замінити трьох хлопців»,
— переказує сестра. І додав фразу, від якої їй досі стискається серце: хлопці йдуть туди й не повертаються. Пізніше родині повідомили, що стався артилерійський обстріл.
Був іще сон. Тієї ночі Юрій прийшов до неї й просив:
«Сестричко, зі мною все гаразд. Тільки дуже тебе благаю — піди в неділю до церкви й постав свічку за здоров’я».
Ольга пішла. А того самого дня їй принесли сповіщення про зникнення. Відтоді вона ставить свічку лише за здоров’я — і жодного разу інакше.
Телефон брата вона не вимкнула. Щомісяця поповнює рахунок, щоб номер працював, коли Юрій нарешті зателефонує. І щоразу набирає його сама, просто щоб почути гудки.
«Я його досі чекаю додому. І що б нам не казали — він обіцяв, що повернеться живий»,
— каже жінка.
Про Сумський напрямок говорять мало. Про хлопців, які зникли під Юнаківкою, — майже нічого. Бригада, у якій служив Юрій, тоді була щойно створена, і той бій став для неї першим. За словами Ольги, лише за травень, червень і липень із неї зникло близько семисот людей, а офіційно відомо про п’ятнадцятьох полонених.
Родини зниклих за цей рік зріднилися й тримаються разом — стали одне одному опорою в очікуванні.
«Я прошу в Бога лише одного. Якщо загинув — щоб повернули тіло, аби гідно поховати. А якщо в полоні — щоб швидше звільнили»,
— говорить Ольга. І додає: «Бо зниклий безвісти — це найгірший статус, який тільки може бути».
