«Ти ніби в сорочці народився», – такими словами зустрів лікар у шпиталі Дніпра Юрія Іванова, коли він прокинувся після наркозу.
Історія Юрія Іванова
Після тяжкого поранення, отриманого в Серебрянському лісі, шанси на виживання прикордонника були вкрай невеликі. Однополчани винесли його з поля бою, медики зробили максимум можливого, а потім розпочалася тривала боротьба за життя.
На сьогодні Юрій пересувається на протезі. Проте спілкування з ним швидко відволікає від думок про поранення чи протез, адже вражає понад усе його характер.
Він розмовляє просто, без пафосу і без саможалісливості. Багато жартує, легко змінює тему, із захопленням говорить про автомобілі, друзів або побутові дрібниці. Складається враження, що найважчі випробування вже залишились у минулому. Саме такого його знають побратими.
Кар’єра Юрія Іванова в Державній прикордонній службі України розпочалась ще у 1994 році в інженерно-саперній роті у Великому Березному. Після років контрактної служби настає період цивільного життя, у якому протягом двох десятиліть головним захопленням стали автомобілі. Він досконало знається на техніці: від найдрібніших гвинтиків у легкових машинах до складних двигунів важкої спецтехніки.
Друзі характеризують Юрія просто – як людину, що горить своєю справою та до будь-якого завдання підходить з повною віддачею і азартом.
У березні 2022 року пролунав дзвінок від колишнього керівника з коротким питанням щодо готовності повернутися. Юрій тоді працював на автосервісі, але роздумів не було. Він поклав ключі на стіл, коротко попрощався з колегами і вже наступного дня о восьмій ранку був у військовій формі.
У складі бойового підрозділу «Тип С» Мукачівського прикордонного загону Юрій швидко занурився у складну військову роботу на різних напрямках фронту.
Під час одного з ворожих обстрілів сусідня позиція побратимів загорілася. Не вагаючись, Юрій подався на допомогу під вогнем, відновлюючи станцію живлення, лагодячи зв’язок і облаштовуючи укриття. Коли робота майже завершувалася й бійці поверталися в бліндаж, стався глухий вибух, що спричинив серйозне поранення сержанта і призвів до втрати ноги.
Евакуація Юрія стала справжнім випробуванням для побратимів. Попри постійні обстріли, вони не залишили товариша, винесли його з позицій, передаючи з рук у руки і ризикувавши власним життям.
Сам Юрій небагато говорить про той день, можливо через те, що цінує не лише власне порятування, а передусім людей, завдяки яким воно стало можливим.
Подальші події медики називають справжнім дивом і доказом неймовірної волі до життя. Поряд із Юрієм завжди були ті, хто не давав опустити руки. Особливо – його дружина Ліана.
Вона знайшла пораненого чоловіка у шпиталі, коли у нього не було навіть телефону, і пройшла з ним усі етапи лікування і реабілітації. Була поруч, коли доводилося вчитися ходити і жити заново. Ліана й сьогодні залишається найнадійнішою підтримкою. У їхній родині багато жартують, підбадьорюють одне одного і не звикли довго зупинятися на труднощах.
Юрія оточують такі ж надійні й щирі люди, як і він сам – родина, друзі, побратими, які не покидали його жодної миті. Сержант не втрачає свого фірмового азарту та гумору.
Він з посмішкою пригадує, як після чергового наркозу розумів, ніби все навколо – це відеогра, де можна перемотати час назад і знову легко стати на ноги. І з абсолютною щирістю додає: якби міг повернути собі ногу, вже завтра був би поруч із побратимами на фронті.
Особливе місце в його житті займає прийомний син. Коли після поранення з фронту надійшла тривожна звістка, хлопець неправильно зрозумів повідомлення і подумав, що вітчима більше немає. Від розпачу він так сильно вдарив кулаком у стіну, що сліди залишилися і досі.
Для Юрія ця історія значно цінніша за будь-які слова, адже справжня родина формується не лише кровним спорідненням, а й любов’ю, довірою і роками спільного життя.
Зараз Юрій планує знову повернутися до Державної прикордонної служби України. Він каже:
– На щастя, така можливість є, а побратими вже пропонують посаду, на якій і здоров’я дозволить, і користь буде максимальною.
Без роботи себе просто не уявляє.
«Сидіти вдома – це не моє», – стверджує він.
Ця фраза найкраще характеризує Юрія Іванова. Війна забрала в нього ногу, але не змогла відібрати головне – міцний характер.
Цей сталевий внутрішній стрижень допоміг йому вижити в Серебрянському лісі, вистояти під час лікування, зробити перші кроки після поранення і сьогодні впевнено будувати плани на майбутнє.
Люди, яких не змогла зламати війна, не знають слова «здаватися».
За особисту мужність і самовідданість, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також сумлінне та бездоганне служіння Українському народові, сержант Іванов Юрій Валерійович був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
